Лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка – наші випускники та співробітники

На виконання Указу Президента України «Про заходи до 65-річчя від заснування Національної премії України імені Тараса Шевченка в Науковій бібліотеці Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова готується ювілейна виставка видань, пов’язана з життям і творчістю випускників та наукових співробітників нашого закладу освіти. Про це йшлося із професором кафедри української мови, літератури та методики їх навчання, експертом Шевченківського комітету, автором книги «Шевченківські лауреати Миколаївщини» Тарасом Кремінем. Він дослідив, що шестеро з-поміж майже тридцяти лауреатів найвищої премії України – наші випускники та співробітники. Ми пишаємося Шевченківськими лауреатами – авторами відкритого у 1978 році Музею суднобудування і флоту на місці Палацу головного командира Чорноморського флоту і портів. Наші випускники увійшли до світової історії як автори єдиного на планеті прикладу інтегрованого поєднання історії судно- і кораблебудування, розвитку промисловості і технологій, ролі «міста кораблів» як ключового морського центру Європи. Шевченківська премія, якою удостоїли рекордну за всі роки кількість лауреатів – а їх було дев’ять – найвища оцінка задуму та його втілення. Серед тих трьох наших випускників – співавтори Музею:

Едуард Шорін (4 грудня 1933 р., м. Миколаїв — 3 серпня 1993 р., м. Миколаїв) — інженер-будівельник, перший секретар Миколаївського міському КПУ, депутат Верховної Ради УРСР X скликання, раціоналізатор, випускник Миколаївського кораблебудівного інституту за спеціальністю «інженер-суднобудівник» (1957).

Віктор Іванов (6 лютого 1921 р., м. Миколаїв) — інженер-конструктор, кораблебудівник, старший інженер ЦКБ «Чорноморсуднопроект». Учасник Другої світової війни. Випускник Миколаївського кораблебудівного інституту (1953).

Людмила Хлопинська (7 серпня 1948 р., м. Миколаїв — 12 липня 2003 р., м. Миколаїв) — українська музейниця, директорка Миколаївського обласного краєзнавчого музею, заслужена працівниця культури України.Випускниця філологічного факультету Миколаївського державного педагогічного інституту ім. В. Бєлінського (1975).

Важливо відзначити, що розробка наукової концепції та ідея оформлення майбутнього музею суднобудування і флоту належала як науковим співробітникам Миколаївського обласного краєзнавчого музею, так і утвореній при музеї раді вчених, інженерів-будівельників та краєзнавців, серед яких — доктор технічних наук, професор МКІ імені адмірала Макарова Юрій Крючков.

Лауреатом Шевченківської премії 1984 року за роман-трилогію «Степ», «Була осінь», «Мета» став випускник філологічного факультету МДПІ імені В. Бєлінського (1955) Олександр Сизоненко (20 вересня 1923 р., с. Новоолександрівка Баштанського району Миколаївської області – 12 вересня 2018 р., м. Київ) – письменник, публіцист, есеїст, кіносценарист.

Учасник Другої світової війни. Брав участь у боях за визволення Ковеля, форсування Західного Бугу і Вісли. У званні командира мінометного розрахунку воював у Польщі та Німеччині. Під час штурму Берліна у квітні 1945 року отримав тяжке поранення.

Після війни працював на ЧСЗ (судноскладальником, інженером-планувальником, контролером ВТК, в редакції журналу «Блокнот агітатора» відділу пропаганди і агітації обкому партії). Почав друкуватися з 1947 року спочатку у місцевій пресі («Південна правда», «Бузька зоря»), а згодом – у республіканській.

У 1951 році вийшла перша збірка оповідань «Рідні вогні». 1962 року переїхав до Києва, очолював сценарний відділ Київської кіностудії імені Олександра Довженка, пізніше перебував на творчій роботі.

Він – автор численних збірок оповідань, повістей і романів, сценаріїв художніх фільмів, редактор знакових стрічок українського кіно. За літературні твори удостоєний всеукраїнських премій, а у 2003 році отримав звання «Почесний громадянин Миколаєва», у 2010 році – «Почесний громадянин Баштанського району».

Шевченківським лауреатом 1999 року за книгу віршів і симфоній «Пектораль» став колишній викладач кафедри української літератури Миколаївського державного педагогічного інституту ім. В. Бєлінського (1979–1980) Дмитро Кремінь (21 серпня 1953 року, с. Суха Іршавського району Закарпатської області – 25 травня 2019 р., м. Миколаїв) – поет, публіцист, есеїст, перекладач, педагог, пісняр, науковець, художник, громадський і політичний діяч.

Він закінчив філологічний факультет (викладач української мови і літератури) Ужгородського державного університету (1975). Керував обласною літературною студією «Джерела», працював завідувачем відділу найбільшої в області молодіжної газети «Ленінське плем’я» (1981–1990 рр.).

З 1991 року він – редактор відділу історії та духовного відродження, завідувач відділу культури і духовності, заступник головного редактора газети обласної ради «Радянське (Рідне) Прибужжя» (до 2008 р.).
З 2010 року Д. Кремінь – голова Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України, головний редактор часопису «Соборна вулиця».

Член Національної спілки письменників України (з 1979 р.), Асоціації українських письменників (з 1997 р.), Асоціації діячів естрадного мистецтва (з 1999 р.).

Дмитро Кремінь – автор поетичних збірок «Травнева арка» (1978), «Південне сяйво» (1982), «Танок вогню» (1983), «Бурштиновий журавель» (1987), «Шлях по зорях» (1990), «Пектораль» (1997), «Елегія троянського вина» (2001), «Літопис» (2003), «Атлантида під вербою» (2003), «Синопсис» (2005), «Полювання на дикого вепра» (2006), «Літній час» (2007), «Вибрані твори» (2007), «Лампада над Синюхою» (2007), «Скіфське золото» (2008), «Замурована музика» (2011), «Медовий місяць у Карфагені» (2013), «Скрипка з того берега» (2016), «Сива райдуга» (2023), «Український апокриф» (2024) та ін.

Важливо відзначити, що Шевченківську премію 1986 року присуджено автору проєкту навчального корпусу Миколаївського державного педагогічного інституту ім. В. Бєлінського (1964 р.) Василю Скуратовському (25 травня 1925 р., с. Скурати Житомирської області – 22 вересня 1987 р., м. Київ) – відомому українському архітектору, головному архітектору Миколаївської області (1954–1968).

Він – автор проєкту готелю в Миколаєві на 350 місць (1958), навчального корпусу середньої школи в с. Христофорівці Баштанського району Миколаївської області (1957); у складі творчих колективів – автор генеральних планів Миколаєва (1967), Первомайська, Вознесенська (обидва – 1962).

Його відзначено Шевченківською премією 1986 року разом з А. М. Шуляром, І. Є. Оксентюком, В. С. Марченком (архітекторами), Й. С. Парубочим (агрономом-озеленювачем), І. В. Карплюком за архітектуру с. Вузлове Галевського району Львівської області.

Безперечно, ми вважаємо Василя Скуратовського тією людиною, яка має відношення до Миколаївщини та нашого університету зокрема.